Руслан народився в місті Києві. Після школи вступив до Київського професійного енергетичного ліцею, де отримав фах електрика. З дитинства грав у футбол, тривалий час займався айкідо. Мав багато друзів. Після ліцею пішов до армії, служив у 95-ій бригаді ДШВ. А через пів року після демобілізації одружився, незабаром у подружжя народилася донька Вікторія. Вона була вже другою дитиною в родині, бо дружина мала сина від першого шлюбу.
Працювати за фахом Руслан не захотів. Його першим робочим місцем був АЗК Shell. Роботі в компанії присвятив 10 років. Потім мав незначні підробітки. Влітку 2021 року прийшов на «Нову пошту». Вільний час проводив з дітьми і дружиною.
На початку повномасштабної війни розлучився. А згодом разом із батьком пішов у військкомат, однак батька взяли одразу, а сину дали пів року відстрочки. Тож у військо Руслан потрапив наприкінці літа 2022-го. Спочатку навчався у Польщі, отримав кваліфікацію мінометника. Далі був розподілений до 44-ої окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола. Від самого початку й до кінця воював на Куп’янському напрямку, поблизу Стельмахівки. Неподалік воював і його батько, тож вони могли періодично бачитися.
Чоловік довго мріяв про автомобіль, і цю мрію все ж реалізував незадовго до смерті. Хотів квартиру купити, мріяв знову створити родину.
«На війні Руслан дуже змінився, це можна було спостерігати навіть від відпустки до відпустки. Вони з батьком раніше були дуже відкриті й емоційні, веселі, а стали замкнені, наче стиснуті лещата. У Руслана на очах загинуло багато друзів, і він все це переживав усередині, не хотів ділитися зі мною. З останньої відпустки він повернувся у частину за 10 днів до смерті. Як передчуття було – намагався нагулятися. І в сауну ходив, і в більярд-боулінг з друзями грали, наче хотів нажитися», – пригадує мама Тетяна Станіславівна.
У захисника залишились батьки, донька, інші рідні, друзі та побратими.
