Андрій народився 11 грудня 1979 року в місті Бровари Київській області. Батько працював електрозварювальником, мати – перукаркою. Згодом родина переїхала в Республіку Бурятію до селища Таксимо. Поки батьки працювали на будівництві Байкало-Амурської магістралі, хлопець відвідував дитсадок, а потім пішов до школи.
15 листопада 1983 року в Андрія з’явилася молодша сестра Анна. Родина повернулася на батьківщину та оселилися в селі Боремель Рівненської області. Тут у школі хлопець відвідував різні гуртки, зокрема заняття з фотографії.
З грудня 1997 по серпень 1999 року Андрій проходив строкову службу в Одеській області, отримав звання сержанта. Опісля поїхав до Луцька та влаштувався на роботу в патрульно-постову міліцію, паралельно навчався в школі міліції в селі Сокиричі на Волині. З січня 2000 року працював в УМВС України у Волинській області. Згодом заочно здобув освіту юриста в Національній академії внутрішніх справ
«17 вересня 2006 року ми одружилися. За рік коханий змінив діяльність – працював автослюсарем на СТО в Луцьку. А у серпні 2010 року ми вперше стали батьками, у нас народився син Матвій. Другий син Захар з’явився на світ у березні 2014 року», – розповіла дружина Людмила.
У 2014 році Андрій добровольцем став на захист України. Воював в АТО в лавах 1-ї роти БТрО ЗСУ «Волинь».
«Мама Андрія казала, що він завжди мріяв бути військовим. Для мене був добрим чоловіком, для синів – люблячим батьком. Але діти не могли стати на заваді. До війська приєднався, коли молодшому було 1,5 місяця, а старшому – 4 роки», – поділилася Людмила.
За рік Андрій пройшов відбір до лав «Азова», де з 2018-го обіймав посаду командира взводу вогневої підтримки.
«Мій чоловік, як справжній патріот, хотів, щоб молодь не була байдужою. Тому завжди брав участь у заходах, зустрічах, виховних годинах в ліцеї №11 – тут навчаються наші діти. Він був не лише цікавим лектором, а й цікавим співрозмовником і для дорослих, і для дітей», – поділилася дружина.
Ця цитата Степана Бандери була його улюбленою: «Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб».
Напередодні повномасштабного вторгнення Панда написав дружині повідомлення: попросив, щоб від нього поцілувала синів і сказала, що батько їх любить.
«Згодом кілька разів телефонував, частіше писав. У мережі останній раз був 11 квітня», – сказала Людмила.
З 12 квітня 2022 року воїна вважали зниклим безвісти. Пізніше з’ясувалося, що цього дня Андрій Ніколайчук загинув.
За час служби офіцера нагородили відзнакою «Козацький хрест», медаллю «За звитягу та вірність» та відзнакою Президента «За участь в антитерористичній операції». Посмертно – орденом «За мужність» III ступеня.
Майже за рік, у березні 2023-го, завдяки спільним зусиллям представників держави та волонтерського руху тіло Андрія вдалося повернути додому. Попрощалися з воїном 7 березня 2023 року у кафедральному соборі Святої Трійці у Луцьку. Похований у селі Гаразджа на Алеї почесних поховань.
24 лютого 2025 року у школі в селі Боремель, де навчався оборонець, відкрили меморіальну дошку на його честь.
У Андрія залишилися дружина та два сини.
***
Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.
