Анатолій родом із села Адампіль Хмельницької області. Після школи здобув фах гірника. Працював на шахті у місті Тернівка на Дніпропетровщині. Захоплювався шахами, брав участь у змаганнях. Любив музику, грав на піаніно.
У 2020-му був призваний на строкову службу до ЗСУ. Через пів року вирішив залишитися на контракті. Службу ніс у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Виконував бойові завдання в ООС на Донеччині. Повномасштабну війну зустрів на передовій. З першого дня разом із побратимами продовжував обороняти рідну країну від окупантів. Їхній підрозділ тоді воював за Харківщину.
«З початку повномасштабного вторгнення з честю виконав обов’язок щодо захисту своєї держави і до останнього подиху залишився вірним присязі, українському народові та Україні. Відстоюючи та захищаючи право на наше безпечне життя, він віддав своє, не шкодуючи. Він пожертвував собою заради перемоги у боротьбі не лише за нашу свободу, а й свободу всієї Європи та всіх людей вільного світу. У воїна залишилась мати та двоє неповнолітніх братів, які більше ніколи не почують його голосу та не обіймуть. Війна забрала його від нас назавжди… Це був його 19-й і останній штурм…» – написала колишня дружина загиблого Ольга.
«Він був дуже хорошим, добрим і чуйним хлопчиком. Завжди допомагав мамі і молодшим братикам. Коли почалася повномасштабна війна, він разом із своїми побратимами став на захист Харківщини. 25 березня ввечері ще вийшов на зв'язок, а з наступного дня по 14 вересня вважався безвісти зниклим. Він загинув при виконанні бойових дій при штурмі. Йшов в перших рядах з кулеметом. І коли визволили Ізюмщину, то так і знайшли всіх хлопців на тих позиціях, де вони були, коли почався штурм. Він назавжди залишиться в нашій пам'яті і наших серцях», – розповіла тітка полеглого воїна Оксана.
Посмертно солдат Покутній нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали воїна у рідному селі.
Вдома на нього чекали мама, двоє молодших братів, рідні та друзі.
