Сергій народився 10 вересня 1960 року у селі Дем’янівка Донецької області. Добре навчався у школі та перечитав усі книги в сільській бібліотеці. З дитинства мав сильне відчуття гідності та справедливості. 

«Коли Сергію було 10 років, батько його несправедливо образив, і він пішов з дому. І він десь тиждень сам жив у лісі. Зробив собі шалаш і залишався там, доки батько не перепросив», – розповіла дружина Тетяна. 

У підлітковому віці самостійно навчився грати на гітарі, музику полюбив на все життя. Після школи вступив до Маріупольського будівельного коледжу, але не довчився. Пройшов водійські курси, а у 1979 році Сергія призвали до армії. Після пів року навчання в підготовчому центрі «Десна» на Чернігівщині потрапив із першим призовом до Афганістану, був у складі розвідувального батальйону. За словами дружини, він десантувався у Кабулі якраз в той момент, коли відбувалася спецоперація зі штурму палацу «Тадж-бек» 27 грудня 1979 року (операція «Шторм-333»). 

«Сергій залишався в Афганістані більше, ніж потрібно. У нього вийшов строк служби, але через нестачу людей і тому, що він дуже відповідальна людина», – пояснила Тетяна. 

Після повернення з Афганістану працював водієм молоковоза у рідному селі, паралельно обіймав посаду художнього керівника клубу. Створив гурт, в якому грав на гітарі. Колектив виступав переважно у сільському клубі на танцях. 

«Сергій був неймовірно творчою натурою, створив і записав альбом із власними піснями під акустичну гітару», – поділилася дружина. 

Сергій і Тетяна познайомилися на весіллі спільних друзів. А за два тижні одружилися. Тетяна стала його третьою дружиною, вони прожили у любові 30 років. 

У 2000-х родина переїхала до селища Мангуш. Спочатку Сергій керував вантажівкою. Згодом влаштувався до однієї з маріупольських компаній і майже 15 років був водієм екскурсійного автобуса – об’їздив усю Україну. У поїздки іноді брав рідних. Сергій обожнював Україну, особливо йому подобався Крим.

У 55 років чоловік вийшов на пенсію. 

«Думав займатися господарством, у нас були земельні паї. А донька мала знайомства з хлопцями з «Азова». Розповіла про батька, що він вправний водій і майстерно ремонтує автотехніку, й у 2017 році Сергія запросили до полку. Першим його завданням було бронювання «мотолиг» (МТ-ЛБ – багатоцільовий тягач легко броньований, – ред.). Пів року чоловік ремонтував техніку, а потім мені заявив, що буде підписувати контракт із полком. Для мене це рішення було неочікуваним. Але якщо Сергій щось надумав, то переконувати його не було сенсу. В «Азові» обіймав посаду інструктора із водіння», – розповіла Тетяна. 

За життя Сергія Седакова нагородили медалями «За участь в АТО», «Операція Об’єднаних Сил», «За звитягу та вірність», «За бойові заслуги», «За вірність національній ідеї», «Знак народної пошани». 

Сергій любив слухати українські гурти «Бумбокс» і «Без обмежень». Був меломаном, але найбільше йому подобався рок та джаз. За словами дружини, на пенсії планував присвятити багато часу музиці, записувати власні пісні. Проте, після закінчення контракту вирішив залишитися в армії. Сергій став першим старшим сержантом у Нацгвардії, який перепідписав контракт після 60 років. 

«Мій коханий був чесним, справедливим, добрим. Я знала, що з будь-якої ситуації Сергій знайде вихід. Він дуже любив ліс. І коли чоловік був у Маріуполі, зателефонував і сказав: якщо йому вдасться звідси вибратися живим, то ми удвох поїдемо жити в ліс, де навкруги нікого немає», – каже Тетяна. 

У Маріуполі Молнія тримав позицію на одній з багатоповерхівок. Під час міських боїв постійні обстріли зруйнували будинок. Станом на жовтень 2025 року оборонця Маріуполя досі не можуть поховати.

Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

З рідних у Сергія залишилися дружина, дві доньки та двоє синів. 

*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.