Ігор народився в російському Калінінграді. Приблизно у два роки з матір'ю переїхав до українського Харкова, де і прожив усе життя. Навчався у міській школі №68. Згодом здобув професію слюсаря з ремонту автомобілів у Харківському ПТУ. Любов до автомобілів була не просто хобі, а справжнім покликанням. Перший автомобіль він позичив у дядька, як тільки у 18 років отримав права. Час, що проводив разом із друзями у гаражі, став важливим досвідом спільної роботи та незабутніми моментами в житті. Протягом служби в ЗСУ його вміння були високо оцінені, оскільки він міг допомогти відновити роботу автомобілів та іншої механічної техніки.
З початком повномасштабного вторгнення чоловік одразу став у чергу в місцевий військкомат, щоб долучитися до лав захисників України. Вже незабаром був водієм зенітного кулеметного відділення зенітного ракетно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки 120-го окремого батальйону територіальної оборони (в/ч A7286), що у складі 113-ої бригади ТРО ЗСУ. Він зробив свій внесок у захист України та Харкова саме в той період, коли військові відважно стримували навалу окупантів на околицях міста.
«Коханий був дуже позитивною і світлою людиною. Люблячий чоловік і тато. Вірний друг. Досі не можу повірити в те, що його немає з нами. Він назавжди залишиться для мене коханою «улибашкою», – розповіла дружина Ігоря.
«Ігор залишиться у моїй пам'яті братом, на якого можна було завжди розраховувати. Пам'ять про нього житиме в моєму серці завжди», – зазначив брат загиблого Дмитро.
Посмертно Студєнікін Ігор Олександрович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали захисника на Алеї Слави кладовищіа №18 у Харкові.
В Ігоря залишилися батько Михайло, брат Дмитро, дружина Юлія та донька Аля.
