Мирослав народився в селі Сімер Закарпатської області. Закінчив місцеву школу. Потім навчався в Ужгородському національному університеті на інженерно-технічному факультеті. Працював на заробітках. Обожнював риболовлю, мисливство та походи в гори.
З початком повномасштабної війни чоловік долучився до лав Державної прикордонної служби України. Служив у 7-му прикордонному загоні. Обіймав посаду інспектора прикордонної служби 2 категорії – водія відділення інспекторів прикордонної служби.
«Мій батько з перших днів повномасштабного вторгнення самостійно виявив бажання поповнити лави захисників України. Службу полюбив та віддано служив українському народу. Як і в кожного з нас, у нього була жага до життя, мрії, плани… він був надзвичайно позитивною людиною, у кожному, хто був з ним знайомим, мій батько залишив частинку себе, ми пам‘ятаємо кожен жарт, спілкуємось між собою його фразами. Батько завжди міг утішити будь-кого, у будь-якій ситуації, до кожного мав свій підхід. Коли ніс службу на сході, завжди говорив, що все буде добре, ніколи не жалівся та був душею компанії і розрадою для своїх побратимів у цих нелегких умовах. Тато неодноразово рятував життя колег, та ризикуючи життям, вивозив з мінних полів тіла загиблих воїнів, аби рідні мали змогу гідно попрощатись з Героями. Його забрала безжальна жорстока війна, батько загинув на самому нулі цієї війни, від поранення в якому міліметр потрапляння ворожого осколку під час артилерійського обстрілу окупанта вирішив його долю… Герої, на жаль, вмирають… Болючу рану втрати не загоїти. Назавжди в нашій пам‘яті… любимо та сумуємо», – написала Світлана Тішкова.
Посмертно Мирославу Тішкову присвоєно звання «молодший сержант» та нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали захисника в рідному селі.
У нього залишились дружина Світлана, доньки Катерина та Світлана, батьки, дідусь, сестра, віддані друзі.
