Олексій народився і жив у Києві. Закінчив Київський технікум громадського харчування за спеціальністю «Холодильні машини і установки». Працював інженером з холодильного, вентиляційного і кондиціонерного обладнання. Був професіоналом у своїй справі. У вільний час грав у футбол, вболівав на футбольних матчах. Цікавився садівництвом, посадив десятки дерев. Досвідчений кермувальник, любив подорожувати Україною.
З початком повномасштабної війни Олексій приєднався до 131-го батальйону 112-ї окремої бригади територіальної оборони Київщини у лавах ЗСУ. Був командиром відділення.
«У новорічну ніч Олексій помилився дверима, і ми зустрілися. З того моменту все почалося. Ми – сім'я впертих, цілеспрямованих і вольових овнів. Стосунки наші були як полум'я. Він люблячий, справедливий і доброзичливий. З легкістю знаходив спільну мову з будь-якою людиною, мав вірних друзів і був душею компанії. Готував смачнющий борщ», – розповіла дружина воїна Тетяна.
«Ховають киянина 40+. В якого вчора кількома дзвінками з'ясував рід до 1860 року – ще до скасування кріпацтва. Кріпацтва родина воїна ТрО Олексія Вернигори не знала. Вони навіть за комуністів на кутку в селі Голінка мали вуличне прізвисько Козаки. Правнук отримав у війську позивний Гора. Ну дотепно – Верни Гора. Але кажись справді Гора. Бо ховати його прийшов не лише "черговий" капелан отець Ігор, але й той, що був із ним на фронті – спеціально приїхав, не служив панахиду, а говорив слово. Про Гору», – написав Ростислав Мартинюк.
Поховали захисника на Берковецькому кладовищі у рідному Києві.
В Олексія залишилися мама, сестра і дружина.
