Ярослав народився 1 березня 1992 року у селі Костобобрів Чернігівської області. Повну середню освіту здобув у місцевій школі.

«Я з чоловіком розлучилася, коли сину було 9 років. Ми жили в селі. Ярослав був дуже працелюбним хлопчиком і не боявся труднощів. Сину ще не виповнилося 13, він уже орав город, як дорослий. У нас було чотири корови й кінь. Ми все робили разом із Ярославом і його молодшим братом Романом. 

Старший був за чоловіка в домі. Коли був у 9 класі, я купила бензопилу, і він сам пиляв дрова. Умів ремонтувати все, зокрема свій і братів велосипеди. А ще в них був мотоцикл. Розумівся й на електриці, і в комп’ютерах. Дуже любив тварин. Він був вихованим хлопчиком: не грубіянив, мене слухав. Не терпів несправедливості», – розповіла мати Надія.

Здобув кваліфікацію техніка з метрології у коледжі Одеської державної академії технічного регулювання та якості.

У 2013 році Ярослав підписав контракт із 36-ю бригадою морської піхоти. Служив у селі Перевальному в Криму.

 «Удвох прийшли, сказали, що хочуть йти в армію. Роману було 18 років, Ярославу – 21. Побачили в газеті оголошення про набір на службу за контрактом у морській піхоті. У дитинстві вони мріяли бути «Рембо» – сильними, безстрашними, мужніми. Такими й стали. Коли сталася окупація Криму, з бригади у 1200 бійців в Україну повернулися лише 200 – і серед них були мої сини. Вони б ніколи не зрадили своєї Батьківщини», – поділилася Надія.

Ярослав продовжив службу, підрозділ базувався у Миколаєві. Періодично їздив на ротацію в зону АТО/ООС.

«Ярик – дуже добрий і справедливий. Не любив лицемірства і фальші, не вислужувався перед начальством. Він справжній. Завжди говорив усе прямо в очі. Його поважали на службі. Мій син – людина честі», – сказала Надія.

Останній раз мати бачила старшого сина восени 2021 року. Ярослав на кілька днів приїжджав додому.

«У сина були руки наче обгорілі. Запитала, що сталося, а він розповів, що був на острові Зміїний, коли під час шторму тонув корабель. Півтори доби вони перекидали бочки з одного боку на інший, щоб корабель не потонув. То була наша остання зустріч. Перед від’їздом сказав: відчуваю, що нам буде повний капець, а може, гірше. У нього була дуже розвинена інтуїція. На початку грудня поїхав на ротацію, дислокувалися біля Маріуполя. 22 лютого зателефонував дівчині й уже з нею прощався, бо знав, що буде. І попросив її не залишати маму. У перший день вторгнення зателефонував мені, сказав, що почалася війна. То був останній раз, коли я чула голос сина», – сказала Надія.

Побратим, який вийшов з полону, розповів Надії, що того дня морпіхи йшли з заводу Ілліча, а Ярослав з іншими хлопцями прикривав їх.

Поховали Ярослава разом із побратимами у братській могилі в Маріуполі.

Воїна посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

З рідних у Ярослава залишилися мати та молодший брат.

*** Платформа пам'яті «Меморіал» вшановує пам'ять про героїв спільно із проєктом «Серце Азовсталі», який підтримує захисників та захисниць Маріуполя та їхні родини. Разом ми створюємо серію історій про тих, хто ціною власного життя боронив Маріуполь.