Андрію було 27 років. Він народився в селищі Первомайське - нині Заводське, Дніпропетровської області. У дитинстві був активним, веселим, любив розповідати анекдоти, був душею компанії. Грав у волейбол. Після закінчення 9 класу здобув освіту зварювальника. З 2013-го працював на заводі «Інтерпайп». Наступного року пішов на строкову службу. Згодом перевівся на контракт. Тричі був у АТО. У 2020-му вступив до лав полку «Азов». Був сапером.
Повномасштабне вторгнення застало Андрія на курсах підвищення кваліфікації в Золочеві Львівської області.
«Він разом із побратимами одразу стали на захист України зі словами: «Хто, як не ми. Своїх не залишимо, бо там і загинуть». Андрій боронив Маріуполь. Ми постійно тримали звʼязок. З «Азовсталі» телефонував спочатку тричі на день, потім – двічі, а зовсім скоро – тільки раз. 26 лютого отримав осколкове поранення в ліву ногу вище коліна, майже навиліт. В шпиталі був лише пару годин і піднявся до хлопців, бо сказав, що там небезпечно і краще він буде виконувати сидячу роботу і допомагатиме побратимам, аніж просто лежатиме», – розповіла дружина Альона.
«Ще перед відʼїздом до Золочева Андрій вкладав сина спати і співав йому пісню гурту Тартак «Мене вже немає». В мене котились сльози градом. Коханий ніколи не прощався. Казав, нащо ті прощання, якщо він скоро повернеться. Але того разу він повертався додому чотири рази, щоб ще раз поцілувати сина і мене. Таке враження було, що не може нами насолодитися, хоче запамʼятати запах», – згадала дружина.
Захисник був нагороджений медаллю «За військову службу Україні» та орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). На честь Андрія в селищі Первомайське назвали вулицю.
Лише за 11 місяців після загибелі родина змогла попрощатися із захисником. 22 червня 2023 року воїна кремували на Байковому кладовищі в Києві, а вже 24 червня поховали у рідному селищі.
В Андрія залишилися син, дружина, батьки, старший брат, бабуся.
